Як миколаївські жінки надають підтримку сім’ям оборонців і шанують згадку про полеглих героїв
Коли найдорожчі люди вирушають на війну – родинне життя змінюється докорінно, адже з цього часу всі її члени перебувають у напруженому очікуванні вістей з передової. Вони існують між вірою і побоюванням, часто втрачаючи спокій, апетит і навіть інтерес до життя. Тому допомога таким родинам є нагальною необхідністю.
Одними з перших, хто усвідомив масштаб цієї проблеми, стали діячі Всеукраїнського об’єднання матерів та дружин захисників України, зокрема, його представництва в Миколаївській області, яке очолює Лілія Першина. Саме робота цієї організації стала зразком того, як громадські ініціативи можуть служити підтримкою там, де не встигає держава. Більше про них – у матеріалі журналістки Укрінформу.
МИ РОЗУМІЄМО ОДНА ОДНУ З ПІВЗВУКУ
Всеукраїнське об’єднання матерів і дружин захисників України було засновано ще у 2014 році під час воєнних дій на Донбасі після Іловайської трагедії. Миколаївський осередок постав у 2019-му. Зараз до нього входить понад півтори тисячі матерів, дружин, сестер воюючих військових, ветеранів, полонених, зниклих безвісти або померлих. Їх поєднує спільний досвід – існування у стані постійного чекання, тривоги, а, досить часто, й невимовного смутку. Основна мета організації – гуманітарна, психологічна, правова та інформаційна підтримка, якої у скрутний момент бракує багатьом сім’ям.
«Ми розуміємо одна одну з півпогляду. У когось син у неволі, у когось чоловік травмований, у когось помер. Наше завдання – бути поруч, посприяти пройти цей шлях, довести, що вона не самотня», – каже пані Лілія.
ВІД НАУКОВЦЯ ДО ВОЛОНТЕРА
Життєпис Лілії Першиної – один із прикладів того, як війна трансформує наше життя. Родом із Запорізького краю, за освітою агроном, має дві вищі освіти, завершила аспірантуру, займалася науково-дослідницькою роботою. У 2011 році переїхала з сином до Миколаєва. Ще у 2014-му, коли Росія напала на Україну, почала допомагати воякам: в’язала теплі речі, плела камуфляжні сітки, приймала у себе людей, яким не було де переночувати.
Вихований у подібному оточенні, її 19-річний син Ілля ще у 2019 році ухвалив особисте рішення підписати контракт із ЗСУ і відправитися боронити Україну на Донбас у лавах 79-ї десантно-штурмової бригади.
«Коли син пішов на війну, довкола утворилася певна порожнеча. Мене мало хто підтримував, навпаки, говорили: для чого ти відпустила сина, що він там робить? Тому я розшукувала однодумців і знайшла їх саме у цьому об’єднанні. Я познайомилася і почала контактувати з жінками, у кожної з яких була особиста непроста історія. Згодом мені запропонували створити й очолити відділення у Миколаєві. Я пристала і почала збирати довкола себе прихильників. Ми займалися волонтерською діяльністю, допомагали ЗСУ. Але розуміли, що підтримка потрібна і самим жінкам, тому що на той час дуже не вистачало інформації. Якщо чоловік чи син пропадав безвісти чи потрапляв у полон, родичі нічого не могли дізнатися, вони не знали, куди їм звертатися і що робити. Також вкрай необхідна була психологічна підтримка, хоча тоді ще мало хто про це говорив. Тому ми почали працювати у цьому напрямку. Так виникла спільнота, яка стала опорою для жінок, що опинилися у схожих обставинах», – ділиться співрозмовниця.
Незабаром вона зустріла свого майбутнього чоловіка Андрія та його сина Олексія. Обидва мали цивільні професії, але добровільно підписали контракти з ЗСУ й боронили Україну на східних рубежах. Тож маючи у сім’ї трьох військовослужбовців, пані Лілія як ніхто розуміла, що відчувають жінки, які чекають на звістки з фронту.
«ЗАПАХ КОРИЦІ – ЦЕ КОЛИ МИ ЗАВЕРШИЛИ ЗБІР»
Після початку повномасштабного вторгнення її життя перетворилося на низку важких випробувань. Вона позбулася роботи, оскільки підприємство, де працювала, припинило свою діяльність.
«Я була у відрядженні у Києві. 22 лютого 2024 року якраз мала їхати до Миколаєва, але поїзди вже не курсували, а чоловік та син, які мали за декілька тижнів повернутися, опинилися на передовій. Крім того, обидва рідні брати Юрій та Сергій, попри групу інвалідності, в перші дні великої війни добровільно пішли на фронт. Я поїхала у Красилів на Хмельниччині до своїх знайомих», – розповідає жінка.
Вже у березні Ілля перестав виходити на зв'язок, тому мати не знаходила собі спокою. Через деякий час він зателефонував з чужого номера і повідомив, що тяжко поранений. А невдовзі отримав поранення і брат. Обидва проходили лікування у вінницьких шпиталях. Лілія була поруч.
Але навіть у ці важкі дні вона не припинила займатися волонтерством. Знову взялася за в’язання шкарпеток, а згодом і за організацію зборів для потреб військових. Розповідає, що спочатку було ніяково. Здавалося, ніби просить милостиню. Але потім зрозуміла, що допомагати не соромно, а почесно. Перший серйозний збір був на дрон для підрозділу, де служить Олексій, а потім пішли тепловізори, автомобілі, ліки, спорядження, засоби РЕБ та багато іншого.
Ліля стверджує, що останнім часом збори відбуваються важко, хоч кількість запитів від військових не зменшується: «Донатять, переважно, ті ж самі люди, а найбільше – сім’ї військових і самі оборонці. Але навіть невеликий внесок – це важливо. Тому що кожна гривня може стати тим самим гвинтиком, який утримає автівку в робочому стані. Коли ми завершуємо важливий збір, я печу пиріжки або інші смаколики, щоб відзначити цю подію. Тому коли вдома відчувається запах кориці, то це означає, що комусь ми знову допомогли.
Але є й інша сторона цього процесу. Коли збір ще триває, а приходить звістка, що тих, кому це було потрібно, вже немає… Це дуже боляче, здається, що земля вислизає з-під ніг. Але треба себе брати в руки і продовжувати. Коли допомагаєш іншим, відновлюєшся сам».
ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФРОНТ: ЖИТТЯ ПІСЛЯ ВТРАТИ
Ще одним напрямком роботи об’єднання стала психологічна підтримка. «Один із найскладніших моментів – це невизначена втрата. Коли не знаєш, жива твоя близька людина чи ні. Є жінки, які роками очікують на звістки, переглядають переліки неопізнаних останків тіл, розшукують бодай якусь ниточку. Цей стан руйнує зсередини», – зазначає активістка.
І додає, що у подібних ситуаціях важливо дати людині відчути, що вона не самотня. Треба бути поряд, запитати: «Ти сьогодні їла, чим допомогти?». Це здається чимось незначним, але кожна така розмова може стати порятунком. Головне не говорити «я тебе розумію», тому що зрозуміти може лише той, хто це пережив.
У житті сімей захисників є й інші важкі періоди. Наприклад, це проміжки часу між пораненням та отриманням інвалідності, або між повідомленням про смерть та призначенням статусу сім’ї загиблого. На оформлення документів може знадобитися чимало часу і саме тоді жінки та діти часто залишаються без засобів до існування і не завжди знають, що потрібно робити.
У подібних випадках організація допомагає з оформленням документів, написанням звернень у державні установи, надає правову підтримку. Там, де не справляються самостійно, залучають інших, зокрема, плідно співпрацюють з миколаївським міським Центром підтримки ветеранів. Також ведуть діалог із міською владою. Наприклад, домоглися налагодження чіткого транспортного сполучення до миколаївських кладовищ, щоб рідні могли без проблем відвідувати могили загиблих.
Також жінки з об’єднання – постійні учасниці акцій, які проводяться в Миколаєві на підтримку полонених та їхніх родин.
Серед нових ініціатив – створення кенотафу, символічного місця пам’яті для тих, чиї тіла так і не були знайдені. Це важливо для родин, які роками живуть без можливості провести своїх героїв в останню путь.
КОЛИ ПІДТРИМКА СТАЄ СПАСІННЯМ
Серед історій, які проходять через організацію, – десятки життєвих трагедій.
Пані Лілія згадує, як у матері молодого воїна після звістки про його загибель стався інсульт і вона не могла самостійно себе обслуговувати. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що жінка доглядала важко хвору матір, яка не вставала з ліжка. Тому підтримати родину, дати зрозуміти, що вона не самотня, було життєво необхідним.
Для психологічної розрядки тих, хто входить до об’єднання, тут організовують відновлювальні поїздки на природу. Під час одного з таких візитів до Мигії, з дружиною загиблого воїна трапився нервовий зрив. «Жінка голосила, билася в істериці, за нею почали плакати й інші, тому що у кожного свій біль. Я навіть трохи розгубилася… Але завдяки психологу, яка була з нами, вдалося всіх заспокоїти. Виявилося, що Мигія, – це місце, де у тієї дівчини було перше побачення із загиблим чоловіком, тому це і стало каталізатором. Спочатку вона не погоджувалася на роботу з психологом, але згодом її вдалося переконати і завдяки спільним зусиллям жінка зуміла відновитися, навчилася керувати автомобілем, закінчила курси й відкрила салон краси», – розповідає Першина.
Ще одна жінка після смерті коханого довго не могла вийти зі стану депресії. Вона не вставала з ліжка, нічого не їла. Дівчата з об’єднання перебували поруч і з’ясували, що та має швейну машинку. Їй запропонували шити маскувальні костюми, переконуючи, що таким чином вона рятує життя хлопцям на фронті. Це допомогло. Зрештою, жінка отямилася, підписала контракт і пішла на фронт, щоб помститися ворогам за коханого.
ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ЯК ПЕРЕВІРКА НА ЛЮДЯНІСТЬ
Під час розмови ми торкнулися ще однієї важливої теми – ставлення соціуму до пам’яті загиблих воїнів. За словами пані Лілії, коли вона жила на Хмельниччині, то не раз була свідком, як під час проїзду похоронної процесії з загиблими люди виходили і ставали на коліна вздовж дороги, зупинявся і транспорт: «Мені шкода це говорити, але у Миколаєві ситуація дещо інша. Ми виходимо з церкви після поховання Героя, виносять домовину, а поряд проходять люди, їдуть автомобілі, ніхто не звертає уваги. На жаль, дехто досі не усвідомлює, що ці хлопці віддали життя за кожного з нас».
Кожного дня о дев’ятій годині ранку в Миколаєві, як і по всій Україні, відбувається загальнонаціональна Хвилина мовчання. У цей час на двох ділянках обласного центру поліцейські зупиняють рух транспорту.
Вперше цю акцію започаткували у квітні 2025 року саме за ініціативи активісток Всеукраїнського об’єднання матерів і дружин захисників України. «Ми наполегливо вели переговори з міською владою, поліцією щодо зупинки руху під час Хвилини мовчання. І нарешті це сталося. Державні установи та підприємці отримали відповідні рекомендації, у місті з’явилися банери-нагадування. Зупинитися на хвилину або просто помовчати – це не важко. Та поки одні схиляють голови, інші продовжують рух, розмовляють, наче нічого не відбувається. Бувало, що під час наших акцій поруч із кав’ярні линула гучна музика. Це якийсь двоїстий світ», – зізнається співрозмовниця.
Один із таких неприємних випадків стався нещодавно у центрі Миколаєва під час акції «Зупинись, вшануй, дев’ята нуль-нуль». Водій легкового автомобіля, попри знак поліцейського про зупинку, продовжив рух і почав наїжджати на учасників акції, а на зауваження відповідав, що «не розуміє, чому ці люди тут стоять». Більше того, його підтримала і жінка, яка проїжджала неподалік на велосипеді. Поліція була поруч і запобігла наслідкам, але ситуація залишила неприємний слід.
«Ми оприлюднили цей інцидент у соцмережах. Більшість користувачів нас підтримала, але були й ті, хто виправдовував поведінку водія. А ще дехто писав, що таких, як цей чоловік, треба відправляти на фронт, – каже активістка. – Але ж армія – це не виправна колонія. Служити – це честь, а не кара».
Пані Лілія також зазначає, що до них надходили скарги і стосовно деяких шкіл, які відмовлялися проводити Хвилину мовчання. «Ми не влаштовуємо конфліктів, не сваримося, а намагаємося пояснити. Тому що якщо діти не бачать прикладу від дорослих, вони не усвідомлюють сенсу того, що відбувається. На моє переконання, у цій справі примус не дасть результату. Кожен сам має усвідомити її важливість. І певний поступ у цьому напрямку ми вже спостерігаємо», – стверджує Л.Першина.
Хвилина мовчання – це не лише про пам’ять, а й про нашу спільну відповідальність. Тому що війна – не лише на передовій. Це ще тисячі малих непомітних битв у душах тих, хто чекає, хто втратив… І вкрай важливо, щоб суспільство було готове розділити цей тягар.
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото з особистого архіву Лілії Першиної
Source: www.ukrinform.ua