Миколаївщина: кобзарські мотиви південного краю.

Кобзарство на Миколаївщині сягає корінням ще середньовічних часів, коли бродячі співці — кобзарі, бандуристи та лірники, творили музику на півдні держави. Вони мандрували селами та містами, виступали на торжищах, релігійних церемоніях і супроводжували чумаків торговими шляхами. Кобзарі не тільки зберігали та розповсюджували пісенні звичаї, але й доносили новини та підтримували українську армію.

Про це кореспондентам Суспільного повідомив реконструктор кобзарсько-лірницької традиції, очільник рок-колективу "Друже музико", педагог, поет і творець музики Максим Трубніков.

Початки кобзарства

З його слів, подібний до мандрівної музичної традиції Європи, феномен українського кобзарства виник ще в пізньому середньовіччі. Він існував до 30-х років 20 століття — до найбільш масштабного винищення з боку радянської влади.

У різних країнах пересувних музикантів називали відповідно до мови: шпільмани, мінезингери, трубадури, в Україні — кобзарі. Це були здебільшого чоловіки 30-40 років, незрячі, котрі не передавали вміння зрячим людям.

"Від недуг доволі часто втрачали зір вояки, часті сутички з противниками на наших землях. Іноді людей осліплювали в полоні, мучили. Коли цих людей звільняли братчики, то як соціалізуватися, як заново почати існування, як заробити собі на прожиття? Вони йшли до сліпецьких спілок, до кобзарських гільдій і навчалися грі на тій же бандурі, кобзі, колісній лірі", — зазначив викладач.

"Це давало змогу зберегти звичай та самого себе. Знайти себе в цьому світі знову чи віднайти свій шлях".

Кобзарі — глас народу

З давніх часів до портів Миколаєва, Одеси та Херсона з’їжджалися чумаки з різним крамом. Тут формувалися торги, на котрих виступали кобзарі, бандуристи та лірники. Вони також відігравали роль засобів масової інформації.

"Переходячи з села в село, у місто, вони першими дізнавалися певну інформацію, бувши при українському воїнстві завжди, надихаючи його", — зауважив Максим Трубніков.

Особливо на ярмарках збиралася найбільша кількість заможних людей, котрі могли віддячити кобзарям і лірникам грішми за виступи, каже викладач.

Вони також грали на релігійних відзначеннях, весіллях або кобзарювали просто неба, наприклад, поблизу церков.

"Але, безперечно, був певний календарний план. Ніхто взимку, в хуртовину та сніговій не сидів і не чекав на холоді, поки пальці до струн померзнуть. Тоді їхнє музикування або ставало меншим, або переміщалося у якісь певні приміщення, панські садиби", — розповів чоловік.

Фрагмент з фільму “Кобзарські сходини: відновлення традиційного музикування в Одесі”. Громадська організація “Десяте квітня”/Youtube

Напрями кобзарського репертуару

За словами музиканта Максима Трубнікова, зазвичай кобзарі виконували твори трьох видів: псальми — духовні співи, канти — церковні чи світські, та думи — історико-героїчні або соціально-побутові, котрі мали повчальний характер.

"Наприклад, той же Шевченко називає свою першу віршовану збірку "Кобзар". Тому що це слово на той час вже стає аналогом народної мудрості, знань. Своїми репертуарами, знаннями, історичною спадщиною вони нагадували українцям завжди про нашу державність, незалежність та самодостатність", — каже чоловік.

У чому різниця між видами кобзарського мистецтва

Псальми — це пісні на духовний мотив: біблійні, християнські та сакральні твори.

"Присвячені любові до Бога. Разом з тим, вони повчають людину, говорять про діяння та що після смерті чекає людину, котра не живе за правилами, простими словами", — розповів Максим Трубніков.

Канти — це римовані тексти, що могли мати як духовний зміст, наприклад "Мирелукавий" Стефана Яворського, так і козацьку тематику — як твір "Ой під лісом та під Лебедином".

Думи — це вид історичного та героїчного епосу. Також є твори з побутовими мотивами.

"Окрім релігійних, є оспівування козацьких дум, наприклад, про ватажків, того ж самого Богдана Хмельницького, взаємин, отаманів. Окрім того, побутові думи, які є саме повчальними в першу чергу", — говорить чоловік.

Зі слів Максима Трубнікова, репертуар кобзарів також включав календарно-обрядові та календарно-побутові твори.

"І козацькі чорноморські походи оспівували кобзарі, дізнаючись про них безпосередньо від самих учасників чи бувши разом з ними. Ці пісні присвячені півдню, присвячені козакуванню на Чорному морі", — говорить реконструктор кобзарсько-лірницької традиції.

Мотиви півдня

Південному регіону також властиві чумацькі пісні, адже тут було багато лиманів, збагачених сіллю, звідки вирушали чумацькі валкиСкладалася з великої групи чумацьких возів, що перевозили товари.. Пересуваючись торговими шляхами, кобзарі мандрували з чумаками, поділився викладач.

"Сідаючи з ними разом на їхні вози, даючи можливість чумакам в дорозі почути слово Бога і добру пісню. Вони (кобзарі — ред.) потрапляли сюди (на південь — ред.), багатьом подобалося, тому чимало хто оселився", — говорить Трубніков.

"На півдні завжди звучала автентична українська пісня, будь-то у виконанні сліпців чи інших професійних аматорів або музикантів, на цих музичних інструментах — кобзі, бандурі та лірі".

Мова і устрій кобзарів

Також у кобзарів була своя мова, котра мала назву лебійська, в якій збереглося приблизно 1000 слів. Нею вони розмовляли між собою, щоб зрячі люди, наприклад, не могли підслухати та збагнути зміст розмов.

"Віталися такими словами: "Кудень клевій лебію" — "Доброго дня тобі, музиканте". "Кудень" — видозмінене слово "день", клевій, знаємо таке сленгове слово "кльовий", у цьому випадку означає "добрий". "Лебію" як "лабух", тобто той, хто грає", — розповів викладач.

Оскільки кобзарі були незрячими, їх супроводжували поводирі. А саме діти 8-14 років, які переважно були сиротами, котрих виховували мандрівні музики.

"Вони відігравали роль "очей". Традицію їм не передавали, тому що вони не були сліпцями, але навчали грамоті, звичайним побутовим традиціям. Згодом віддавали їм певну частину свого заробітку та відпускали у віці 13-14 років для того, щоб вони могли піти навчатися далі, тобто обрати свій шлях", — пояснив вчитель.

Українські народні інструменти: бандура, кобза та колісна ліра. Максим Трубніков/Facebook

Викладач та музикант

Музика супроводжувала Максима Трубнікова з юних років. Чоловік освоїв велику кількість інструментів, і, зацікавившись саме українською народною піснею, робив багато власних обробок, пісень та аранжувань.

"І вже у 2009 році вперше в моїх руках з'явилася старосвітська кобза. Як тільки я її швиденько опанував, тому що кобзу для людини, котра грає на струнно-щипкових інструментах, в принципі доволі легко освоїти, постало питання в тому, щоб навчитися виготовляти власні музичні інструменти", — розповів викладач.

Зі слів Максима, досвід він перейняв в Ірпені від майстра народних інструментів Сергія Перехожука. У 2011-му за дев'ять місяців чоловік створив свою першу кобзу, відновивши діяльність Одеської кобзарської майстерні, котра існувала у 19 сторіччі й була знищена у радянський час.

"Зацікавившись реконструкцією кобзарської ліричної традиції, ми поступово робимо музичні інструменти. І зараз на півдні України є, на жаль, поки що єдиними, але передаємо свої знання майбутнім поколінням, працюючи в навчальних закладах, зустрічаючись на фестивалях, ярмарках", — говорить вчитель.

Максим Трубніков грає на кобзі. Максим Трубніков/Facebook

"Будемо сподіватися, що і в Миколаєві, і в Херсоні, в цілому на півдні України ми зможемо поширити музичні інструменти заново, тому що вони були тут завжди".

Source: suspilne.media